Шведський поворот

Доля завжди випробовує людей, випробовувала вона і Мазепу. Тягар Північної війни, аж ніяк не потрібної Україні і не дотичної до її інтересів, усе більше ускладнював життя гетьману. Та це ще можна було знести, якби мати справжнього союзника, але такого в Гетьманщини не було. Замість союзника мала сюзерена, який всіляко намагався використати ресурси своєї васальної країни для перемоги, що була потрібна тільки йому. Така модель відносин, коли один керує, а інший, хто міг спокійно керувати сам, виконує, вочевидь мала призвести до конфлікту.

Сутність цього конфлікту сягала ментальних основ обох держав і виходила з першого офіційного контракту обох — Переяславських статей Богдана Хмельницького, на яких базувались усі відносини козацької України з Московським царством, а згодом з новоутвореною Російською імперією. Українська сторона, вихована в європейських традиціях, сприймала Переяславську угоду як рівноправну угоду двох сторін, у якій підданство Гетьманщини було лише номінальним. Московська сторона, виходячи з реалій свого світогляду, дивилась на це інакше. Визнаючи принцип сильної автократичної влади, московити розглядали надані права як ласку і подарунок царя, що його можна відібрати кожної хвилини. Відповідно, гетьман у свідомості московської еліти був на рівні з боярами і князями, але аж ніяк не міг розглядатись як рівня цареві. Іншими словами, він був таким самим царським холопом, як і решта. Україна була не самостійною одиницею, а лиш додатком, чи то частиною єдиної держави, яка знову ж таки вважалась власністю царя. Звідси й випливає зневажливе ставлення до козацької верхівки та самих козаків, а також практично абсолютне ігнорування інтересів України на геополітичній карті. Її інтереси враховувались лише тоді, коли цього вимагала напружена ситуація в самій країні, як, наприклад, в часи наришкінського перевороту, чи загрози внутрішніх заворушень після скинення Самойловича, чи кримських походів. Така поведінка рано чи пізно мусила призвести до конфлікту і призводила до нього. Практично всі попередники Мазепи кінець кінцем набували антимосковської орієнтації й шукали ту силу, що могла б допомогти звільнити Україну з-під протекції Москви. Така сама доля була наготована й Мазепі…

Спокуса влади завжди велика. Повноправний володар цілої країни не міг спокійно дивитись на те, як цар та його уряд постійно скорочують і звужують автономію України, якою він керував. Але й піти на конфронтацію з Петром І Іван не наважувався. Причини можна шукати довго, а перераховувати ще довше. Це і внутрішнє становище Гетьманщини, і малочисельність війська (у порівнянні з московським), і значна старшинська опозиція, що тільки й чекала можливості донести на нього цареві, щоб посісти гетьманський пост. Не дивно, що Мазепа за таких обставин не довіряв нікому. Але робити щось він мав. Незважаючи на його вік, честолюбство, обставини змушували його реагувати і ухвалювати важливі рішення.

Таємний діалог з представниками Речі Посполитої вели вже кілька років. Пропозиції до переходу на сторону антимосковської коаліції звучали щораз привабливіші. Так, зокрема після своєї коронації у 1705 році, ставленик шведського короля — Станіслав Лещинський розпочав активну кампанію із залучення лівобережного гетьмана на свій бік. Для цього він вислав до нього свого посла з інструкціями, у яких було вказано наступне:

1. Апелювати до попереднього гетьмана, який був «вірним сином своєї вітчизни». А відтак мав би прагнути до її добробуту, якому заважає його підтримка короля Августа ІІ.

2. Провести переговори та попросити гетьмана надіслати свої умови переходу до антимосковської коаліції, для того щоб «король знав, чи вирушати йому проти козаків».

3. Мазепа за «вірну службу вітчизні» мав отримати будь-яку бажану винагороду.

4. У випадку досягнення згоди пункти угоди між королем і гетьманом мали бути внесені першим пунктом у мирний договір з Москвою після її поразки.

5. Мазепа мав повне право визначити, скільки війська буде потрібно для перебування в Україні, і ці відомості були б передані королю.

Однак Мазепа не тільки не погодився на ті умови, а й знову передав усі документи в Москву, посланця ж відправив на допит. Однак така відданість цареві не отримала гідної подяки. Цар Петро продовжував політику визискування потуг України для Північної війни зі всіма наслідками, про які ми вже говорили вище.

Мазепа розумів, що політика Москви стосовно України не зміниться, тому переглянув своє ставлення до контактів з Річчю Посполитою. Якщо до цього ініціативу тримала польська сторона, то зараз уже сам Мазепа почав користуватись тими зв’язками, які вже існували, для налагодження контактів з антимосковською коаліцією.

І тут на політичну й життєву арену історії України вийшла жінка… Цією жінкою була княгиня Анна Дольська, про яку ми вже згадували в цій книжці. Як ви вже знаєте, княгиня була родичкою короля Станіслава Лещинського й добре знала Мазепу. Цілком ймовірно, що поворотним моментом для гетьмана стали відвідини хрестин онуки княгині в маєтку під Дубно. З того часу між ними почалась доволі жвава, хоч і таємна та шифрована переписка. Переписка стала чи не найцікавішою сторінкою правління Мазепи до остаточного переходу до шведського табору. Фактично вона стала тим «мостом», який дозволив гетьману зробити цей тяжкий вибір. А вибирати доводилось швидко. Царська політика уніфікації козацьких полків на зразок регулярної армії щороку ставала все виразнішою. Так, ще у Жовкві цар недвозначно натякав, що вартувало б козацьке військо перевести на основу компанійських полків з відповідною виплатою грошей. Очевидно, це був лише перший етап ширшої програми реформ.

Та найбільший удар Мазепа отримав у формі інформації від княгині Дольської. У одному з листів до гетьмана вона описала цікавий випадок, свідком і учасницею якого вона була. У Львові в товаристві Бориса Шереметьєва та Рена вона за обідом згадала похвальним словом козацького гетьмана. Почувши це, Рен їй відповів, що «добрий і розумний Іван» ще не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) риє під нього яму та хоче сам стати гетьманом. Княгиня запитала, чому про це ніхто не скаже самому Мазепі, і отримала відповідь, що це неможливо, бо «час такий».

Мазепу така інформація засмутила, але він уже був готовий до неї, бо до цього все йшло. Він чудово розумів, що надання йому титулу князя Священної Римської імперії було лише способом удовольнити його особисті претензії як високоповажної людини. Істинні задуми московської влади були набагато гіршими. Розуміла це і старшина, яка, почувши про намір реформування козацького війська в компанійське, забила на сполох. Ця реформа означала одне: кінець козацьким вольностям і перетворення їх, шляхетних, родовитих козацьких старшин, на звичайних офіцерів, які мали обмежені права та могли бути усунені в будь-який час.

Невдоволена старшина почала збиратись у генерального обозного Ломиковського для обговорення планів захисту своїх прав. І тут на очі їм потрапив принесений мир­городським полковником Апостолом текст Гадяцької угоди Виговського з Річчю Посполитою. Вибір для старшини став очевидним. Події навколо планів Петра ліквідувати Україну набирали обертів. Невдоволення старшини щораз зростало. Ще за рік перед цим Горленко і Апостол висунули вимогу гетьману стати на захист прав і вольностей країни. Тепер до них приєднувалось усе більше людей. І що найцікавіше, фактично всі, хто був проти планів царя і прагнув захисту, були тими людьми, на яких спирався гетьман, коли будував Гетьманщину. До 1707 року все оточення гетьмана однозначно стояло на позиціях захисту прав і свобод гетьманської України. Спонукав до пришвидшення ухвалення рішення й хід військових дій. Станом на 1707 рік Карл ХІІ фактично завоював усе, що потрібно було для початку вторгнення в Московське царство. За таких обставин позиція українського гетьмана була принципово важливою і вирішальною. Та він ще зволікав, сумнівався й вів таємні переговори, щоб максимально убезпечити себе. Та марно — уже в тому ж таки 1707 році від княгині надійшов лист, яким вона намагалась пришвидшити відповідь гетьмана. Гетьман вагався, та нові дані про московські плани і знущання над козаками вирішили справу остаточно. Мазепа став абсолютно відкритим для переговорів з противниками Петра.

Починаючи з 1707 року контакти гетьмана з польським, а згодом і польсько-шведським табором стають регулярними. Посередником між двома сторонами став ректор єзуїтського колегіуму у Вінниці Заленський, який був капеланом графині Дольської. Мазепі теж була потрібна довірена особа, яка не видала б його московській владі, оскільки загроза передчасного викриття була надто великою. Такою особою став Пилип Орлик.

Як полюбляють писати різні історики, Мазепа за допомогою листів княгині довго випробовував Орлика. Кожен раз, як приходив лист від неї, він просив Орлика зачитати його, а після цього підхоплювався з місця й розгнівано кричав, що «ця скажена баба задумала погубити його». Очевидно, що це була гра й таким чином він перевіряв свого наближеного на вірність. Як відомо, Пилип зберіг більше, ніж особисту вірність. Він став активним послідовником справи гетьмана. Але це все станеться в майбутньому. Поки що події навколо Мазепи розгортались із шаленою швидкістю. Один за одним приходили листи від княгині, у яких вона знову і знову просила поквапитись із виконанням домовленостей, та козацький лідер не поспішав. Як писав Орлик Лещинському, здійснити справу цю було не так просто з кількох причин: перша причина полягала в тому, що «Киев и иншые фортецы в Украйні великими гарнизонами осажены»; другою причиною була значна наближеність основних сил царя до України і, відповідно, віддаленість шведської армії; третьою причиною була значна неоднорідність у думках і орієнтаціях українського суспільства. Як писав Орлик, «что в Украйні и начальные и подначальныи, и духовныи, и мирские, як розные колеса, не в единомысленом суть согласии, и едны благоволят в протекции московской, другие склонны суть к протекции турецкой, третии смакують себі побратимство татарские, чинячи тое з врожонной к полякам антипатии».

У цих словах ховалася вся суть проблеми геополітичної орієнтації України не тільки тих часів, а й фактично всіх років мало не досьогодні. Надто великою була поліваріантність політичних орієнтацій, які між собою слабо поєднувались. А це, в свою чергу, породжувало ефект знаменитої байки про Лебедя, Рака і Щуку — кожен тягнув у свій бік, не намагаючись дійти компромісу з іншою стороною. Надто добре цей факт розумів і Мазепа, щоб не летіти стрімголов назустріч шведській стороні, яка була ще надто далеко, щоб допомогти Україні у випадку відповіді Москви.

Ще однією причиною, яка відлякувала гетьмана від однозначної та відкритої позиції щодо нових (краще сказати, потенційних на той момент) союзників, була шляхетська фронда в самій Речі Посполитій. Надто великою була небезпека опинитися в таборі переможених ще до приходу Карла ХІІ, адже становище його ставленика, короля Станіслава Лещинського, було надто непевне. Зважаючи на це все, гетьман волів налагоджувати контакти не стільки з поляками, яких ніколи не любив і яким не довіряв, як із самим шведським Александром Македонським. Однак для молодого шведського короля так звана «козацька проблема» була явно неактуальна, і він до неї не входив глибоко, залишаючи це питання на компетенцію свого ставленика. Карл знав про військову спроможність козаків, одначе не зовсім їм довіряв, оскільки, за його словами, «вони були здатні полишити свого союзника для власної безпеки».

Незважаючи на всі причини, які могли зірвати угоду зі шведами, переговори тривали. Карл і далі проводив політику інформування, намагаючись скоординувати можливі дії та отримати якомога більше інформації з московської сторони, Мазепа ж мучився сумнівами. У вересні того ж року в Печерському монастирі гетьман разом із лояльною до нього старшиною зустрічався з ректором Заленським, котрий практично вперше виступив на такому рівні (хай і на таємній зустрічі) із закликом не боятись шведів, які йдуть не з Україною воювати, а на Москву. Це повідомлення було дуже важливе, оскільки ще однією причиною, чому гетьман схилявся до союзу зі шведами, була їхня військова сила, яка наводила страх на всю Європу.

На той час шведській армії не було рівних і багато хто був упевнений у негайній поразці Петра в разі вторгнення Карла. Мазепа розумів, що Україна має всі шанси або стати театром військових дій, або ж головним резервом московської армії, що означало постійну мобілізацію та відправку всіх ресурсів на війну. Союз же зі шведами, за сподіваннями Мазепи, міг убезпечити Україну від спустошення. Це був правильний розрахунок з огляду на реалії того часу. Залишалось тільки узгодити умови, на яких козацька Україна погодилась би пристати до польсько-­шведської коаліції. Цими умовами, як зазвичай, були умови Гадяцького трактату часів Виговського, за яким Україна входила до складу Речі Посполитої як третя, рівна з поляками й литовцями, частина держави.

Із доносу Кочубея стає очевидним, що Мазепа разом зі старшиною в Києві детально вивчали положення цього договору. Та головною проблемою була відсутність прямого контакту з Карлом, як того бажав Мазепа. З українським гетьманом постійно вів переговори Станіслав Лещинський, котрий мав на меті одне: відновити велику Річ Посполиту, до якої, на його думку, «з дідичних часів» належала Україна. У низці універсалів до гетьмана і старшини польський король виступав із закликом повернутись «до батьківщини та славних вольностей козацьких», які були даровані ним і його попередниками. Така позиція категорично не вдовольняла Мазепу — він не мав жодного наміру змінювати одне ярмо на інше. Тому всі посланці польського короля, які їхали із завданням чимскоріш навернути гетьмана до виступу проти Петра, поверталися з відмовою. Опір Мазепи непевній справі майбутнього союзництва був настільки великий, що сам Лещинський ще в 1708 році писав до Карла ХІІ, що козаки можуть виступити проти них, коли ті прийдуть на землі Московського царства. Зрозуміти гетьмана можна — надто великою була небезпека викриття ще до приходу шведів і надто малими були гарантії, що Україна в разі перемоги отримає свободу.

Не останню роль в такому ставленні до Лещинського відігравали й амбіції Мазепи як гетьмана обох берегів. Козацький зверхник послідовно продовжував курс Дорошенка і Самойловича на возз’єднання обох берегів Дніпра під однією булавою. Та цим планам на заваді став Петро І, який ще на нараді в Жовкві 1707 року повідомив про своє рішення віддати Правобережжя під владу польських магнатів, які залишились вірними королю Августу. Для цієї справи мала бути створена спеціальна комісія, причому інтереси та думки гетьмана не враховувались. Єдине, що йому пообіцяли, — це те, що до його відома поставлять час її створення й початок її діяльності. Очевидно, це перекреслювало всі плани Мазепи і не могло не відбитись на його ставленні до царя, який чітко дотримувався курсу на «тиху» інтеграцію України і перетворення її на звичайну провінцію.

Однак відкрито виступити проти цих задумів заважали сумніви. Поки гетьман сумнівався, невдоволення старшини досягло свого піку й виплеснулося у вигляді знаменитого доносу Кочубея. Із Кочубеєм, як ми вже зазначали, відносини були не прості. Зробивши кар’єру за Дорошенка і Самойловича, обидвоє мали великі амбіції, єдине, що їх відрізняло — це походження. «Богат и славен Кочубей», як про нього згодом напише О. С. Пушкін… Він був людиною, яка належала до так званої козацької «шляхти», тож недивно, що під час Коломацького перевороту, одним із найактивніших учасників якого він був, мав усі шанси стати гетьманом або посісти інший значний пост. Але цього не сталось, як ми вже знаємо, і це дуже зачепило станові почуття Кочубея. Проте цього було замало для відкритого виступу проти гетьмана. Замало було й уже хрестоматійної історії за участі його дочки Мотрі, до якої сватався гетьман. На час написання доносів вона (Мотря) вже була у шлюбі з Василем Чуйкевичем й невдале сватання гетьмана вже дещо підзабулось.

То що ж керувало Кочубеєм, коли він хотів організувати скинення гетьмана? Більшість істориків сходяться на одному: Кочубей був лише своєрідним «інструментом», завдяки якому старшина прагнула скинути гетьмана, котрий її не влаштовував. Мазепа, на думку членів старшини, дещо інертно поставився до загрози, яку містили в собі московські плани стосовно реформації українського війська та України загалом.

Таке невдоволення вперше серйозно виявилось ще наприкінці 1706 року, коли низка членів старшини на чолі з миргородським і прилуцьким полковниками висунули вимогу-ультиматум більше морального характеру, та все ж надто показового. Як переповідають, прилуцький полковник сказав Мазепі: «Як мы всегда за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украину от ига Ляцкого освободил, так противным способом и мы і діти нашив о вічные роды душу и кости твои будем проклинать, если за гетьманства свого по смерти своїй в такой неволи зоставиш». Таких закликів згодом було ще багато. Гетьман фактично нічого не відповів на них, чим ще дужче розлютив старшину, яка не могла пасивно спостерігати за запущеним в дію процесом руйнування автономії України, що й так була в рази скорочена в порівнянні з тим обсягом прав і привілеїв, що їх закладав ще Хмельницький.

Оскільки Мазепа виявився в очах старшини неспроможним до активних і, що головне, ефективних дій проти царських планів, старшина вирішила вдатись до перевіреного кроку — доносу на гетьмана, що призвів би до його скинення. Ось тут і вийшла на арену постать Кочубея. Звісно, не до кінця зрозуміло, на що сподівалися змовники, адже навіть у випадку, якби Мазепу таки усунули, шансів на полегшення ситуації було б іще менше, ніж за нього, — однак про всі їхні плани ми так і не дізнаємось, скоріше за все.

Про донос відомо доволі багато. Наприклад, відомо, що за доносом стояли впливові люди, які були в опозиції до гетьмана мало не з перших днів його правління. Одним з таких людей був миргородський полковник Данило Апостол, котрий мав беззаперечний авторитет у Гетьманщині як військовий і державний діяч. Пройшовши тривалу військову службу ще за часів Самойловича та прославившись завдяки вдалим боям у Ліфляндії, він мав усі шанси на те, щоб у разі скинення Мазепи посісти його місце.

Власне, доносів було два, причому другий був навіть подвійним: своїх посланців вислав і Кочубей, і його спільник Іван Іскра, якого незадовго до цього сам Мазепа усунув із посади. Рівень доказів «зради» гетьмана був настільки низький, що донос одразу зарахували до категорії наклепів і навіть цар вирішив не брати його до уваги, відклавши до «вільного часу». Головними пунктами звинувачень, які висував Кочубей Мазепі, були такі:

1. Мазепа має зносини з королем Речі Посполитої, основна їхня мета зводиться до умов, на яких козацька Україна пристане під зверхність поляків.

2. Одного разу в Батурині Мазепа очікував на приїзд царя з думкою, що той його заарештує, тому наказав своїм сердюкам у випадку якогось заворушення чи ознак небезпеки для нього стріляти в кожного. Коли ж приїхав не цар, а урядовець Кікін, гетьман розпустив сердюків.

3. Гетьман нібито підбурює запорожців можливими скороченнями прав і вольностей, щоб підняти їх проти царя.

Інші не менш «вагомі» докази Кочубей мав передати особисто. Як бачите, навіть зараз виникає сумнів у достовірності цих доказів та їхній важливості для справи. Якщо про перший донос Мазепа дізнався через деякий час після його отримання та оголошення, цього разу його реакція була блискавичною. Практично одразу після надходження інформації про донос, яку, до речі, надав, за деякими джерелами, сам цар, гетьман відправляє депутацію до Москви. На чолі цієї депутації стояв недавно призначений стародубський полковник Іван Скоропадський (предок майбутнього гетьмана часів революції 1917—21 рр. Павла Скоропадського). Скоропадський їхав не сам і далеко не з порожніми руками. Мазепа, намагаючись убезпечити себе від наслідків можливого розкриття, зробив усе, щоб справу розслідування навіть не починали. Домігся він цього, очевидно, грішми. Так, зокрема царю Петру він подарував дві тисячі дукатів, князю Меншикову — тисячу дукатів і шість срібних бутелів, Головкіну подарував таку саму суму, Шереметьєв та Шафіров отримали по півтисячі дукатів, а князь Долгорукий — шістсот. Значна сума, як на той час, але іншого виходу не було. Щоправда, розслідування й без того не розпочиналось. Царський уряд був зайнятий набагато важливішими справами, ніж перевірка слабко сформульованого доносу від людини, яка мала особисті причини не любити українського гетьмана.

Північна війна палала все більшим та яскравішим вогнем, європейське суспільство говорило про неминуче вторгнення Карла ХІІ в Московське царство, що неабияк непокоїло Петра, який всі сили кинув на відсіч можливим нападникам. Додало головного болю цареві й повідомлення Мазепи про можливе приєднання до антимосковської коаліції турецького султана, а також події на Дону, де розгорталось повстання Булавіна, для придушення якого цар намагався використати українських козаків. Тому такий крок гетьмана був швидше запобіжним, ніж основним. Якнайкращим свідченням прихильності царя став його ж лист до гетьмана, у якому він повідомляв імена авторів доносу та про наказ спіймати їх.

Навряд чи варто пояснювати, наскільки це полегшило життя українському керманичу. Та він знав, що донос Кочубея-Іскри — це лише верхівка айсберга, і вони, вочевидь, діяли не самі. Після того як змовників спіймали, на допиті вони виказали головних своїх спільників, серед яких крім Кочубея та Іскри були Чуйкевич, Черниш та Апостол. Вочевидь, їх було більше, та нагнітати ситуацію гетьман не хотів. Більше того, він намагався залагодити справу й відвернути покарання авторів доносу. Йому навіть вдалося це зробити стосовно всіх, окрім самого Кочубея та Іскри, які були страчені за царським указом 14 липня 1708 року в козацькому таборі під Борщагівкою (теперішня Київщина). До речі, це була чи не єдина публічна страта за майже двадцятилітнє правління гетьмана. Але й тут Мазепа виявив свою великодушність, подарувавши значну суму грошей родині страченого.

Провал доносу й інших спроб усунути «боягузливого» гетьмана не змусив змовників відмовитись від своєї мети. Але тут на допомогу їм прийшов сам Мазепа. Гетьман до останнього коливався щодо зносин із царем та переходом до табору противників, однак його сумніви розвіяв цар зі своїми наближеними. Своєрідною останньою краплею в чаші терпіння козацького вождя була звістка про наказ Меншикова компанійському полку перейти на нове місце дислокації, а згодом і царське повідомлення, що у разі шведського нападу він, гетьман, мав перейти під загальне командування вищеназваної персони. Такої наруги літній керманич вже терпіти не зміг.

У 1708 році під час однієї з нарад із невдоволеною старшиною він показав їй універсал короля Станіслава Лещинського, листи канцлерів та інших високопосадовців. Після цього опозиція стихла, фактично нарешті козацька верхівка виявилась практично сконсолідованою навколо однієї справи — захисту своїх прав, заради яких і передбачався розрив із Москвою.

Хоч практично всі люди, які мали стосунок до політики в Гетьманщині, розуміли, що розриву з царем або як мінімум конфлікту уникнути не вдасться, Мазепа все ще не поспішав до шведського табору. Найпершим, що його стримувало, була постать польського короля Станіслава Лещинського, якому він категорично не довіряв. До того ж шведи-протестанти були в свідомості православного козака не надто надійними партнерами.

Практично до останнього моменту, коли вже чекати не було найменшої можливості, гетьман шукав найкращий вихід із ситуації. Одним з таких виходів була спроба домовитись із коронним гетьманом Адамом Сенявським, який був на боці Августа ІІ, про умови переходу під польську корону, а володів би нею… сам Сенявський. Гетьман практично з 1708 року вів із ним активне листування, де прямо підштовхував його до захоплення корони у свої руки, запевняючи в підтримці своїй та царській.

О. Верне. Мазепа. 1826

Як свідчать деякі історики, цар справді розглядав можливість підтримки Сенявського у разі його претензій на трон, оскільки постать Августа ІІ як союзника його не зовсім задовольняла. Та цей задум не здійснився. Натомість час великої бурі наближався.

Похід Карла через Смоленськ виявився невдалим. Тактика спаленої землі давала свої плоди: війську «останнього вікінга», як його називали того часу, не вистачало ні харчів, ні фуражу для коней. Почався голод та хвороби, що змусили славного короля повернути на Україну, яка була «переповнена медом і пшеницею». Побачивши рух ворога, Петро І наказав Мазепі спалити всі населені пункти та поля в Стародубському полку, а також відправити кілька полків козацького війська до Смоленська і Пропой­ська. І тут на перший план вийшла старшина, яка категорично відмовилась виконувати наказ, заявивши, що краще «померти на Україні, ніж будь-де інакше».

Зібравши старшину, гетьман спитав поради, чи варто виконувати наказ царя. Ті відповіли категоричною відмовою й висунули вимогу відправити гінця до шведів із проханням протекції. Гетьман розгнівався на реакцію старшин, розуміючи, що така поспішність могла б значно зашкодити і йому, і всій Україні. Гетьман все ще сподівався, що військові дії Північної війни оминуть його державу і в нього не буде потреби в радикальних рішеннях. Узагалі, розглядаючи факт «зради» Мазепи, варто згадати його ж вислів: «Без крайньої на те потреби не зраджу царя». У цьому полягала вся суть і значення ситуації, у якій опинився Мазепа. Він не мав наміру зраджувати царя, але й залишатись із ним він теж не міг через всі зазначені вище утиски, які чинились із боку московської влади. У цьому й полягала його трагедія.

Ситуація на театрі бойових дій Північної війни змінювалась дуже швидко і не на користь Мазепиних задумів. Не маючи можливості продовжувати бойові дії на Смоленсько-­Московському напрямку, як ми вже сказали, король повернув на південь. Дізнавшись про це, гетьман спересердя вигукнув свою знамениту фразу: «Диявол його сюди несе!»

У цьому вислові була не гра, як подекуди пишуть історики, а справжнє розчарування. Тепер часу в нього зовсім не залишалось, але й військ теж. Ще перед цим Мазепа писав канцлеру Головкіну, що його козацькі війська розкидані по різних територіях і боронити Україну в разі нападу ворогів не буде кому. Московський уряд відписав йому, що на захист України буде відправлений князь Шереметьєв, що аж ніяк не потішило гетьмана.

Ситуація була не сприятливою для нього. Переважна більшість військ перебувала під московською орудою в різних регіонах, під його ж орудою залишалось не більше кількох тисяч війська. Додавали складнощів та вимагали швидкості ухвалення рішення й наполегливі запрошення гетьмана на царську військову нараду до Глухова. Мазепа не поїхав, пославшись на свою хворобу. І це було правдою.

Як нам вже відомо, гетьман хворів на подагру, яка під час загострення давала великі ускладнення та больовий синдром. На додаток до цього, як інформував князь Меншиков царя, старий керманич захворів на епілепсію. Це дало підстави московській верхівці думати, що скоро їхній союзний козацький зверхник помре. Такі думки навіть призвели до того, що ще за його життя був обраний його наступник — стародубський полковник Іван Скоропадський, теж чоловік у літах.

Та зарано московські сановники поховали хитрого Мазепу. Розуміючи безвихідь і те, що йому таки доведеться робити вибір між Петром і Карлом, гетьман скликав старшину, востаннє з нею порадився й дав указівку написати статті договору зі шведами, про які згодом згадує Пилип Орлик. У статтях було зазначено:

«Стаття І. — Його Королівська Величність зобов’язується боронити Україну й частину Краю козаків, приєднаного до неї, і післати туди негайно на поміч війська, коли це буде необхідним або коли князь (Мазепа) і Генеральна Рада будуть цього підмагатись. Ці війська, ввійшовши в край, будуть під командою шведських генералів. Та як довго будуть їх там уживати, його Величність передасть їх під провід князя або його наслідників, а вони будуть уживати їх так довго, як довго бачитимуть у цьому потребу. Його Королівська Величність буде оплачувати їх, а козаки постачати їм харчі.

Стаття II. — Все те, що буде завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним до того, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства.

Стаття III. — Український князь і Генеральна Рада будуть панувати надалі згідно з правом, яким користувалися досі на всьому просторі князівства і частин, до нього приєднаних.

Стаття IV. — Іванові Мазепі, законному князеві, ніяким робом не будуть перешкоджати у володінні цим князівством. Після його смерті, яка, як надіємося, не прийде швидко, буде забезпечена свобода для української землі, згідно з її правами і давніми законами.

Стаття V. — Що торкається гербу і титулу українського князя, то не буде ніяких змін у досі прийнятих звичаях. Його Королівська Величність не зможе засвоїти собі того титулу ані того гербу.

Стаття VI. — Для більшої забезпеки так цього договору, як і України, князь і Генеральна Рада відступлять його Королівській Величності на час цієї війни, як довго триватиме небезпека, кілька своїх міст, а саме Стародуб, Мглин, Полтаву, Батурин і Гадяч».

Ці статті, без підпису й печатки щоправда, були відправлені Карлові на затвердження. Скоріш за все, існувала ще інша угода, підписана у квітні 1709 року поблизу Великих Будищ, у якій зазначалося, що король не буде укладати мир із Московською державою, допоки не звільнить усі українські землі, разом із Запорізькою Січчю, а також, імовірно, детальніше обговорювались умови сюзеренітету шведського короля над Україною. Вибір було зроблено, і основну роль при цьому грав не Мазепа. Фактично саме однозначна позиція старшини, яка висловила категоричне бажання приєднатись до короля, і вирішила його долю. Звісно, він теж мав вагоме слово в підготовці переходу від царя до короля, але, якби не його оточення — хто знає, чи погодився б він здійснити свої задуми. Буря Північної війни прийшла на Україну й не принесла нічого хорошого для неї…