Катастрофа

У рішенні Мазепи перейти до табору Карла ХІІ не було нічого дивного або ж унікального. Більше того, можна сказати, що це був абсолютно природний крок. Напружені відносини між монархом і васалом побутували в усі часи, цьому немає чого дивуватись, адже монарх завжди прагнув до утвердження своєї влади, що вело до конфлікту з васалом, який прагнув зберегти, а за можливості і примножити свої вольності. Узагалі в Європі антироялістські повстання не були рідкісними. Щоправда, різниця в розвитку західної і східної частин все ж давалась взнаки: коли на заході основна хвиля антимонархічних повстань уже минула, у Східній Європі вона тільки починалась. У 1697 році повстання проти монарха з роду Віттельстах під проводом Йоганна Рейнгольда фон Паткуля розпочалось у Лівонії, через кілька років, у 1703-му, піднялось повстання під проводом Ференца ІІ Ракоці в Угорщині, спрямоване проти Габсбургів. 1704 рік приніс проблеми в Річ Посполиту, де вищезгаданий Стані­слав Лещинський підняв фактично повстання проти Августа ІІ. Практично в той самий рік, що й Мазепа, виступив проти сюзерена — турецького султана — і господар Молдавії Димитрій Кантемир.

Що поєднує всі ці повстання? Їхня причина, а саме захист прав та вольностей. Прикметно, що всі повстання були спрямовані не проти монархії як такої, а проти конкретного сюзерена, котрий порушив договір з васалом. У цих повстаннях головну роль грали не стільки нижчі верстви суспільства, як про це часто розповідається в різного роду літературі, а навпаки — вищі верстви, невдоволені своїм становищем дворяни.

Подібне сталось і з Мазепою. Фактично він був Бандерою XVIII століття, не стільки самим борцем, скільки символом, якому, на відміну від його «колеги» з ХХ століття, судилось таки повоювати ще. Його повстання, як ви вже зрозуміли з вищесказаного, було не стільки суто його рук справою, скільки справою новопосталої козацької еліти, яка сформувалась остаточно із часів Хмельниччини. Її завданням було не повалення монарха (Мазепа не зазіхав на устрій Московського царства), а власна незалежність, яка вбачалась у підтриманні статусу-кво між нею та її сюзереном, хай це був би Мазепа чи Карл ХІІ.

Цього виступу могло й не бути, якби цар дотримувався хоча б умов, заявлених в Коломацьких статтях, які хай і в невигідний для України спосіб, але регу­лювали (чи принаймі мали б регулювати) відносини між Україною та Московським царством. Однак цього не сталось, більше того, як прямо пише російська (!) дослідниця Тетяна Таїрова-Яковлева, більшість з умов договору до 1708 року були царем прямо порушені. Тому єдиним виходом був шлях до шведів та Карла ХІІ. Шлях цей не був простим, але був добре проторованим по­передниками. Фактично кожен з попередників гетьмана так чи інакше приставав кінець кінцем до антимосковського табору, пошукавши перед тим зв’язків з іншими країнами. Мазепі не треба було «вигадувати велосипед», достатньо було просто скористатися досвідом попередників.

Ситуація змінювалася щодня. Мазепу роздирали внутрішні суперечності, хоч їм уже місця не було. Переповідають, що, вирішивши одностайно рухатись на з’єднання з Карлом, Мазепа звернувся до наближених зі словами: «Не для моей приватной пользы, не для вышних гонораров, не для большего обогощения, а не для иных яковых-нибудь прихотей, но для вас всех… для общаго блага матки моей, отчизны, бедной Украины». Він не брехав. Йому не було чого брехати. Літній гетьман був одним із найбагатших людей не тільки в Україні, а, можливо, в цілому світі, мав усі титули, які треба було мати не тільки в рамках Московської держави, а й поза її межами (князь Священної Римської імперії), володіючи всім, що потрібно звичайній людині, Мазепа не міг керуватись особистою вигодою в такій ризикованій справі, тут могло бути тільки щось більше, і це, безперечно, був і патріотизм, і неможливість не підкоритись оточенню, і власні амбіції.

Ми вже згадували про станові інтереси козацької верхівки, до цього треба ще додати таке собі «спадкове» прагнення кожного українського гетьмана залишити свою владу у спадок на кшталт того, що робили володарі інших країн в усьому світі. Це все в сукупності створило історію злету й падіння Мазепи…

Ситуація складалась не на користь Карла та Мазепи від самого початку. Тактика «спаленої землі», до якої вдавалось Московське царство, а згодом і Російська імперія практично в кожній війні, посіяла непевність у шведських лавах. Як свідчать сучасники тих подій, доти впевнений у собі Карл XII  зазнав розгубленості. Він не знав, що робити далі, майже вперше в житті… За порадою одного з генералів — Гіленкрока, військо повернуло на Сіверщину. Такого кроку український керманич не очікував, що якнайкраще ілюструє засадничу проблему шведсько-­українського союзу — неузгодженість дій. Більше того, союзники навіть не знали один одного до ладу. Граф Піпер у своїх нотатках згадує цікавий факт: «Мазепа був нам цілком не знаний до тієї хвилі, коли він прислав нам свого посла, і через нього запропонував Його Королівській Милості (Карлові ХІІ), що хоче піддатися». І це в умовах війни із серйозним суперником!

Неузгодженість дій і знехтувана Карлом XII можливість зв’язків із Мазепою до походу зробили свою справу. А справа складалась категорично не на їхню користь. До шведських проблем додались ще й українські. Оскільки Мазепа не міг, коли шведи були ще далеко, не підкорятись наказам царя, він був змушений відправляти один за одним свої полки під оруду московських воєначальників. Так, зокрема у Польщу були відіслані Гадяцький, Київський та Білоцерківський полки, ще з літа на полях Білорусії й Литви воювали інші чотири полки: Чернігівський, Ніжинський, Переяславський, Стародубський. Ускладнювали ситуацію й кілька внутрішніх факторів, серед яких: широка агентурна мережа царя, що достатньо чітко і злагоджено працювала, маючи всі шанси виявити змову завдяки будь-якій необережності української сторони; наявність московських гарнізонів в містах, де жоден полковник не міг оголосити мобілізацію у військо.

Фактично на момент переходу у відкриту конфронтацію з Петром Мазепа опинився практично без свого війська та без можливості впливати на ситуацію в регіоні через наявність московських військ, адміністрації тощо. Це паралізовувало його дії, і тому недивно, що на з’єднання з Карлом прийшло не те могутнє військо, яке ще не так давно вступило на Правобережжя, змінивши всю конфігурацію сил в регіоні, а лише його частина.

Не додавала оптимізму й інша визначальна складова — настрої населення. Раніше Мазепа не раз писав, що в Україні немає цілковитої згоди, з ким бути: одні тягнули до Польщі, інші — до Росії, ще інші — до Туреччини. До цієї палітри додалися ще й реалії війни: царські війська, виконуючи наказ Петра, спалювали абсолютно все, що було перед шведською армією, що наступала або відступала. Першими в Україні спалахнули Сіверянські поселення, де мешканці, не орієнтуючись в ситуації, вважали своїми ворогами саме шведів, через яких вони втратили все. Тому й не дивно, що, коли царська машина пропаганди (а з цим у Московської держави завжди було все гаразд) запрацювала на повну, її «насіння» впало на благодатний ґрунт. Не зупиняючись ні перед чим, московити почали палити наближені до району, де могли пройти шведи, населені пункти. Так, запалали козацькі поселення на теперішньому Донбасі, як-от: Бахмут (тепер Артемівськ, Донецька область), Тор (м. Слов’янськ, Донецька область) та низка інших заради однієї мети — виморити шведське військо. І це московитам вдавалось доволі добре.

Гетьманщина палала. Один за одним руйнувалися села й міста, які могли б, хай і теоретично, бути зайняті шведами. Мазепа знав про це, та вдіяти нічого не міг. Його дітище було приречене на розорення, єдине, що залишалось, — вибрати, чи бути співучасником злочину, який скоїли московити, чи своїм переходом до шведів дати надію на відновлення краю в майбутньому. Вибір, як ви вже зрозуміли, був очевидним, і 24 жовтня Мазепа, залишивши невеликий загін у своїй столиці — Батурині, вирушив назустріч Карлові. Московський уряд не одразу збагнув, у чому справа. Вважаючи, що гетьман на Божій дорозі, князь Меншиков вирушив до нього в Борзни, де той мав перебувати. На превелике здивування, по приїзді він ді­знався, що «хворий» гетьман поїхав до Батурина, не залишивши ніякої звістки про це.

На шляху до Батурина Меншиков зустрів ще одного свого поплічника, полковника Анненкова, якого гетьман завбачливо відрядив нібито для зустрічі князя, та київського губернатора Дмитра Голіцина, який теж зачув недобре. Прибувши до Батурина, вони побачили, що сердюки зачинили ворота, аби не впускати їх до міста, посилаючись на наказ, який отримали. Прибулі не повірили, що це міг зробити гетьман, і вирушили до іншого міста — Коропа, де мали надію його застати. Та дорогою вони отримали важливу інформацію — спочатку від простого козака Семена Соболевського, а згодом і від мазепинського канцеляриста Семена Боровського, які за «винагороду за вірність» повідомили, що гетьман «за Десну с войском, к шведам поехал». Зрадники завжди були однією з великих бід для України…

Ця інформація дала підставу Меншикову рапортувати до Москви про зраду Мазепи, за доказ якої правив раптовий від’їзд гетьманського небожа Андрія Войнаровського зі ставки самого Меншикова. Останнім доказом, тепер вже документальним, стали листи, які віз із собою спійманий прилуцький полковник Дмитро Горленко. У них відкритим текстом писалося, що гетьман зі старшиною прибули до шведського табору, та наказувалось Прилуцькому полку збирати всі сили для оборони краю від московських військ. Ці відомості були направлені царю.

Цар, не побачивши переконливих доказів зради гетьмана, все ж видав указ про збір всіх полковників та старшини для обрання нового гетьмана та наказ якомога швидше направити війська навздогін Мазепі, щоб завадити його злуці зі шведами. Що прикметно, цар зовсім не розумівся на внутрішньоукраїнських справах, через що наказав призначити новим гетьманом… прилуцького полковника Д. Апостола, який, на його думку, був «злейшим врагом гетмана». Не знав цар, що цей полковник саме перебував з гетьманом Мазепою на шляху до шведського табору. Лише за кілька днів, 28 жовтня, Петро І отримав переконливі докази «зради» українського гетьмана. І тут в хід пішла улюблена зброя московитів — пропаганда. Буквально цього ж або наступного дня царська канцелярія видає «Указ ко всем жителям Малой Росии». У ньому читаємо: «Известно нам, великому государю, учинилось, что гетман Мазепа, забыв страх Божий и свое крестное к нам, великому государю, целованье, изменил и переехал к неприятелю нашему королю Швецкому по договору с ним и Лещинским от Шведа выбранным на королевство Полское, дабы со общаго согласия с ними Малоросийскую землю поработить по прежнему под владение Полское и церкви Божии и святые монастыри отдать во унию». Звісно, це була швидше гра на публіку, ніж реальний стан речей, хоча в розумінні Петра крок Мазепи був справді зрадою. Але ця гра була потрібна. Фактично завдяки вміло організованій інформаційній війні мазепинців загнали в глухий кут. Більша частина населення та військ, що симпатизували ідеям Мазепи, не знали про його виступ, а тому не могли до нього приєднатись. Після того як московські війська захопили Україну, згадані вояки були змушені зайняти позиції під прапорами військ Петра І. Таких людей виявилось доволі багато. Не останню роль зіграла й інформаційна «підготовка», що її вів Петро І. У тому самому указі цар виголошує наступне: «И понеже нам, яко государю и оборонителю Малоросийскаго краю, надлежит отческое попечение о вас имети, дабы в то порабощение и разорение Малой Росии, також и церквей Божиих во осквернение не отдать, того ради повелеваем всей генералной старшине, полковником и протчих вышеобъявленных чинов войска Запорожского, дабы на прелесть и измену сего изменника, бывшаго гетмана, не смотрели, но при обороне наших Великоросийских войск против тех неприятелей стояли. И для лутчего упреждения всякого зла и возмущения в Малоросийском народе от него, бывшаго гетмана, вся старшина генералная и полковая съезжалась немедленно в город Глухов для обрания по правам и волностям своим волными голосами нового гетмана, в чем крайняя нужда и спасение всея Малыя Росии состоит.

Дан сей наш царского величества указ в обозе при Десне за приписанием власные нашия руки и припечатанием печати октября в 28 день 1708-го.

При сем же объявляем, что известно нам, великому государю, учинилось, что бывшей гетман хитростию своею без нашего указу аренды и многие иные поборы наложил на Малоросийской народ, будто на плату войску, а в самом деле ради обогащения своего. И сии тягости повелеваем мы ныне с Малоросийскаго народу отставить».

Таким чином цар розігрував старі, але вірні карти «зрадника і віровідступника» гетьмана й «захисника» від лихих намірів зрадника — царя. Прикметно, що як іще більш надійний козир, що мав би стовідсотково завоювати довіру населення, була використана фраза: «При сем же объявляем, что известно нам, великому государю, учинилось, что бывшей гетман хитростию своею без нашего указу аренды и многие иные поборы наложил на Малоросийской народ, будто на плату войску, а в самом деле ради обогащения своего. И сии тягости повелеваем мы ныне с Малоросийскаго народу отставить». Це був по­пулізм чистої води, але хто на те зважав? Дезорієнтований народ повірив тому, хто говорив приємніше і першим до нього дійшов, а це був цар Петро.

Фактично саме програш своєрідної інформаційної війни за населення і став фатальною помилкою мазепинців, яка багато в чому вирішила їхню подальшу долю. Зрозумівши свою помилку, Мазепа аж 30-го числа відправив перший універсал до свого давнього союзника, стародубського полковника Івана Скоропадського (якого, за рішенням царя, було обрано наступником Мазепи), у якому пояснював причини свого вчинку.

У листі читаємо: «Мій ласкавий приятелю, пане полковнику стародубівський! Нехай буде відомо вашій милості те, що ми, гетьман, бачачи Вітчизну нашу Малоросійську, що приходить до крайньої згуби, коли ворожа нам здавна сила московська те, що поклала була від багатьох літ при всезлобному своєму намірі, тепер почала досягати із занепадом останніх прав та вольностей наших, коли без жодного з нами погодження почала забирати малоросійські городи в своє посідання, людей наших, пограбованих і до кінця знищених, із них повиганявши, а своїми військами осаджувати… А до того не тільки маємо від зичливих приятелів таємні перестороги, але й самі те явними доказами бачачи і цілковито відаючи, що нас, гетьмана, генеральну старшину, полковників і весь керівний склад Запорозького війська, хочуть за притаманними їм звабами до рук прибрати і запровадити у тиранську свою неволю, ім’я Запорозького війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати в рабство… Бачачи понад те, що московська потенція безсильна і невоєнна, завжди втечею рятується від непоборних шведських військ, прибігла сюди не боронити нас від наступу тих-таки шведських військ, але вогнем, грабунками і немилосердним мордуванням прийшла руйнувати, а міста відбирати в своє посідання; ми ж тож удалися за згодою і спільною постановою спільно з панами генеральними особами, полковниками та старшиною всього Запорозького війська в непоборну потенцію найяснішого короля його милості шведського, маючи непосоромну надію у всемогутньому Бозі, єдиному заступнику ображених, що любить правду й ненавидить лжу, що його королівська величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга Вітчизну нашу Малоросійську і Запорозь­ке військо звільнить, а забрані наші права та вольності не тільки приверне, але із загальною користю й з безсмертною славою Запорозького війська на майбутній вік примножить і розширить, у чому нас утвердив і упевнив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією».

Навряд чи можна краще описати причини переходу Мазепи від протекції Петра І до Карла ХІІ, ніж він зробив це сам. Власне, перехід, чи «зрада», як це подекуди й досі називають, був настільки непідготовлений і спонтанний, що в критичний момент не було зроблено нічогісінько з того, що треба було зробити негайно. Практично всі попередники Мазепи, пориваючи зв’язки з Москвою, видавали офіційні документи, у яких пояснювали причини свого вчинку. Той же Іван Виговський, повставши проти Московського царства, видав «Маніфест європейським державам», у якому обґрунтовував і пояснював причини та мотиви свого вчинку. Мазепа ж цього не зробив. Перші закличні універсали, на кшталт згаданого вище документа, адресованого Іванові Скоропадському, були видані вже тоді, коли московська пропагандистська машина працювала на повну. Це мало велике значення.

Шведи наступали дуже повільно. Будучи відрізаними від своїх територій, вони повсякчас потерпали від нападів із тилу. Спершу шведи спробували взяти Новгород-Сіверський, та запізнились ввійти в місто буквально на кілька годин. Це зробили московські війська. Штурм міста фактично не відбувся через повідомлення про атаку на піхотні підрозділи, яку здійснив загін під командуванням Григорія Чернишова. Згодом до міста надійшла підмога, і шведи вирішили обійти місто, не вступаючи в бій. Стратегічна ініціатива цілком перейшла до рук Петра, який вирішив ліквідувати всі можливі місця спротиву. Україною прокотилася хвиля арештів. Були виголошені укази про конфіскацію і арешт майна самого Мазепи та його найближчих прибічників. Конфісковані були навіть гроші, які призначались гетьманом для Києво-Печерської Лаври. Під час цієї ж конфіскації до рук московської влади потрапили козацькі реліквії, такі як булава, бунчук і печатка.

Однак усе тільки починалось. Усвідомивши «зраду», цар Петро наказав Меншикову напасти на гетьманську столицю — Батурин, яка незадовго перед тим зачинила перед московськими чиновниками ворота. Та зробити це було не так просто. Передбачливий гетьман залишив у своїй столиці корпус чисельністю у 8 тисяч чоловік при 100 гарматах. Це була досить значна сила, яку навіть довготривалою облогою було не подолати, зважаючи на значні запаси харчів та фуражу. Розуміючи це, московити вдались до пропаганди й розпустили чутку, що під Батурин йде сам цар зі всім військом. Та це не справило враження на батуринський гарнізон. Тоді Голіцин з Меншиковим спробували вдатись до обману, переконуючи солдат, що Мазепа їх зрадив і їм варто здатись, однак і ця затія не вдалась. Батуринці були набагато краще знайомі з ситуацією, ніж мешканці інших міст, тому так просто їх узяти було неможливо. Місто було готове до оборони, про що свідчили розібрані мости над річкою. Більше того, міщани навіть висунули вимогу Меншикову… відступити від міста, інакше вони «будуть його бить». Зі всього було видно, що єдиним способом вирішити цю складну ситуацію є бій…

На покарання Батурина прийшло доволі численне військо. Тільки з Меншиковим прибуло 14 полків чисельністю від 15 до 20 тисяч вояків. До цього додались іще війська київського губернатора чисельністю в 5 тисяч солдатів і так званий Київський драгунський полк, сформований з царедворців. Усього на приборкання Батурина було відправлено практично 30 тисяч добре озброєних військових. Цьому війську протистояв, як ми вже згадували, тільки 8-тисячний оборонний загін. Усього в місті, за деякими відомостями, налічувалось, окрім війська, 15 тисяч осіб.

Батуринська фортеця, за описами тих часів, справді вражала розмірами, як на той час. Сукупна площа її становила 19,5 гектарів, вона мала сильні укріплення. Дарма у своєму доносі писав Кочубей, що фортеця «літ з 20 стоїть без починки», не знав він, що Мазепа перед своїм від’їздом дасть наказ укріпити не тільки Батурин, а й Ромни, Гадяч, Чернігів, Стародуб і низку інших міст. Та й самі жителі, знаючи про близький прихід ворога, укріпили вали й частокіл навколо міста. Одначе головна міць полягала не в оборонних спорудах, а в гетьманській артилерії, що дісталась гетьману у спадок ще від його попередника, Івана Самойловича. До солідного арсеналу артилерії додався солідний запас пороху, на що був змушений зважати Меншиков при плануванні атаки міста. Узагалі порохівництво було однією з основних галузей військової промисловості Гетьманщини, яка навіть постачала значну частку пороху для московської військової промисловості. Для порівняння, шведське військо Карла ХІІ під час походу мало всього 40 гармат, а в сумнозвісному бою під Полтавою всього чотири (бо на інші не вистачило пороху).

Як би там не було, перед військом Меншикова стояло конкретне завдання: захопити Батурин. Після кількох спроб штурму, коли стало зрозуміло, що місто так просто не взяти, князь почав шукати інших способів. Таким «способом» став полковник Іван Ніс. Ніс за добру винагороду провів московські війська підземеллями міста аж до його центру. Потрапивши в місто, московські війська відкрили ворота іншим частинам, і почалася кривава розправа…

Батурин запалав. Війська Меншикова без жалю розправились зі всім гарнізоном та цивільними мешканцями. За різними даними, в батуринській різні загинуло близько 15 тисяч осіб. Після цього хвиля помсти прихильникам Мазепи й тим, хто був запідозрений у симпатіях до нього, буквально сколихнула Україну. Французька газета «Gazzete de France» писала на своїх шпальтах: «Страшний цар жадібний до крові в Україні… Усі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї московитів». Це саме повідомлення повторили інші періодичні видання, такі як «Paris Gazette», «Lettes Historiqui» тощо.

Розбивши гарнізон, московські солдати пограбували місто й спалили всі церкви. Князь вивіз до Московського царства архів, бібліотеку та інші цінності, разом із горезвісною артилерією. Ніколи ще таке славне місто не було так жахливо знищене. Навіть через двадцять років після цих подій Батурин усе ще залишався абсолютним містом-привидом.

Буквально за тиждень після різні до міста підійшли шведи разом з Мазепою. Подейкують, що, побачивши руйнацію своєї столиці, Мазепа вигукнув: «Видно, не благословляє Господь мого наміру. У нинішньому стані всі справи підуть інакше і вся Україна, Батурином залякана, боятись буде і разом з нами буде триматись».

На жаль, вийшло не так. Залякане терором та репресіями населення йшло на поводу в царської пропаганди, а дезорієнтована старшина, оточена московськими військами, була змушена підкоритись волі царя. Тим часом цар з оточенням активно розгортали пропагандистську війну проти Мазепи. Одним із її заходів була публічна «страта» опудала Мазепи в Глухові. Опудало нарядили в гетьманський костюм, пришпилили орден Святого Андрія Первозванного (який, до слова, Мазепа отримав другим в країні) та привселюдно стратили, позбавивши всіх регалій. Зважаючи на уявлення людей того часу, крок більш ніж впливовий і логічний. Не маючи інформації з іншого табору, люди вірили тому, що бачили. Ця сама схема часто діє й досьогодні.

Таким чином на час, коли Мазепа нарешті почав видавати зазивні універсали містам і селам, війну «за уми» населення було програно. Яскравим свідченням цілковитої перемоги петровської пропаганди стала «відповідь» Івана Скоропадського на закличний універсал Мазепи. У ньому читаємо: «Досить вашим милостям зголошено в поважних минулих його царської величності, всемилостивого нашого государя, грамотах і в наших універсалах про зміну боговідступну бувшого гетьмана Мазепи із ясним виказом, з яким наміром та гордим умислом він, змінник його царської величності і вітчизни нашої, учинив зміну та прихилення своє до шведського короля. А власне для того, щоб бути самовладцем над нашим малоросійським народом, віддавши його під невиносне нам польське ярмо і цей його злостивий намір виявивсь у власних його звабних універсалах, писаних під датою 10 числа листопада і розісланих в усі полки, і ті ото універсали із тих-таки полків, за належною своєю і незмінною вірністю, старшина поприсилала до наших рук, і в тих універсалах він, забувши Божий страх і погордивши монаршою милістю, яку й сам признає, не посоромився ту зміну та злість свою перед цілим світом, а особливо перед народом нашим, тим більше вимислювати невдячними помовиськами та брехливими наклепами, посмівши дотикатися превисокої достойності його царської пресвітлої величності і слави великоросійського народу… Уже на початку в своєму пасквілі передусім поклав те, неправдиво подаючи, ніби Москва, тобто народ великоросійський, завше народові нашому малоросійському ненависна, здавна у замислах своїх злостивих постановила народ наш до згуби приводити… Друге. Начебто Москва (як він, змінний, вдає), городи знищивши, почала [нас] у свою область приводити і обирати, а поработивши, із міст виганяти і в Московщину заганяти… По-третє. Явна його, Мазепина, неправда, викрита для покриття безбожної зміни, начебто він мав від царського двору царської пресвітлої величності перестороги, що хочуть його, всю генеральну старшину та полковників прибрати в руки та в неволю запровадити, а козаків у драгуни та солдати владнати, також народ посполитий поработити або за Волгу загнати, а наш край великоросійськими людьми осадити… По-четверте. Ще згадує про посилки наших військ на монаршу службу, тлумачачи, начебто для згуби і применшення народу нашого те діється…»

Не треба багато думати і знати, щоб побачити явну тенденційність цього універсалу, написаного, мов під диктовку. Скоропадському не поталанило: будучи прихильником Мазепи та маючи слабку волю, він був змушений піддатись і чинити волю, противну своїй. Однак він робив все, що міг, щоб зберегти вже в нових умовах хоч краплинку тієї автономії, яку виступ Мазепи врятував. Цікаво, що згодом той же Скоропадський чинив опір всім зрадникам справи української незалежності. Іван Ніс, через якого загинув Батурин, не отримав нічого з того, що сподівався отримати навзамін своєї зради. Та повернімось до подій війни в Україні.

Ситуація погіршувалась із кожним днем. Розуміючи, що катастрофи практично не уникнути, Мазепа починає шукати виходу. Вихід знову полягав у подвійній грі. З одного боку, він і далі вів переговори з Лещинським і Карлом XII, який аж у грудні видав універсал про прийняття українського народу під свою протекцію. У ньому читаємо: «Усім загалом і кожному зокрема, кому належить, зголошуємо, що коли ми вступили в ці межі із військами, то щоб могти відімстити нещадні шкоди, які московський цар, безсоромно зґвалтувавши мирні договори, наніс королівству та нашим провінціям і в тих краях, які до держави Московської через спосіб відомсти належали. Ясновельможний Запорозького війська малоросійський гетьман пан Іван Мазепа із найпершими старшинами свого народу покірно просив, аби ми праведного гніва, який почався від московського тиранства, на цей край та обивателів їхніх не виливали, бо вони, залишаючись під московським ігом більш неволею, аніж добровільно, змушені були послідувати неприятельській війні. Ми те розмислили, по-перше: нещасливий стан народу малоросійського, що певною мірою цар до цієї безбожної війни заживав; по-друге, бувши ублаганий проханням вищеназваного гетьмана, постановили не тільки все насильство щодо них утримати, тих, котрі супроти нас та військ наших спокійно будуть поступувати, але гетьмана, військо Запорозьке і народ увесь малоросійський прийняти в нашу оборону, відтак публічним цим універсалом, що прийняли ми, оголошуємо із тим наміром: як його, так і їх од неправного та неприязного московського панування, при Божій помочі, хочемо боронити й поти охороняти та захищати обіцяємо, поки утиснутий народ, що скинув московське ярмо, не прийде до давніх своїх вольностей».

Звичайно, це мало важило в тій ситуації, тому Мазепа розпочинає іншу гру. Він відряджає від себе миргородського полковника Д. Апостола, який був одним з найбільших противників царських реформ. Той, прибувши на контрольовану московською владою територію, доповідає канцлеру Головкіну про намір Мазепи… відновити союз із царем і видати Карла XII. Це неабияк зацікавило уряд, він навіть пропонує Мазепі «старий уряд» (тобто гетьманство). Та Мазепа розумів, що довіряти йому не можна. Мстивий цар, який не пробачав навіть родичам, навряд чи змилується над ним, тим паче після Батурина, публічної «страти» та анафеми (яку, до слова, виголошував Ф. Прокопович, близький друг самого Мазепи…). Було зрозуміло, що від колишньої міці шведського війська не залишилось і сліду, тому потреба у допомозі Мазепи відпала. Тим не менше його було взято під варту, яка випадково врятувала йому життя, спіймавши вбивцю, підісланого до нього. Як би там не велось, шляху назад уже не було. Лишалось одне — йти до своєї Голгофи.

Гетьманщина була вже програна Петрові І. Усі ті, хто мав симпатії до справи, яку розпочав Мазепа, і могли до нього приєднатись, були або репресовані, або нейтралізовані і поставлені на службу цареві. Залишалась одна сторона, що досі не брала участі в конфлікті — Запорізька Січ.

Із запорожцями в гетьмана ще з часів полонення Сірком були напружені відносини, але справа вимагала наступити на горло своїм амбіціям. Тієї ж осені до Січі було відправлено особистого слугу Мазепи — Нахімовського, який повинен був дізнатись, чи є можливість залучити запорозьких козаків до шведсько-українського союзу. Запоріжжя, на диво, відповіло, що готове прийняти протекцію шведського короля, але для цього потрібні переговори на рівні послів. Січовики розуміли всю небезпеку, що її несла в собі політика царя щодо них, і мали лише одну суттєву вимогу — ліквідацію фортець Кам’яного Затону та Самари, які свого часу сам Мазепа поставив для боротьби проти татар і контролю над самою Січчю, про що писали у своєму листі: «Прислана від вашої вельможності панської до нас, війська Запорозького низового, особа подала нам на Кіш широко виписаний ваш рейментарський універсал. Усе, що висловлено в ньому, прочитане було нами в загальній військовій раді нашій і все те нам, війську Запорозькому, відоме є. При тому великому рейментарському універсалі вашому ми отримали й особливого листа вельможності вашої, що зображає ворожість і злість московську. Та злість здавна на Вітчизну, матір нашу, аби захопити її у владу й володіння, хитро задумує, а захопивши, в містах українських людей своїх посадити бажає, а нашим людям українським незносні й нестерпні здирства й грабунки завдавши, у Московщину на вічне тяжке й невільне мордерство намагається загнати... Отже, для того, щоб не занапастити Вітчизни й не віддати її у рабство й вічне невільниче володіння московській ненаситності, а також для того, щоб зберегти всю її цілість від тієї ж московської знади, зважили й розглянули, вельможносте ваша панська, зі спільної згоди й цілковитої ради з генеральними особами, полковниками й іншою військовою старшиною, віддатися під протекцію, опіку і оборону найясніших королів, їхніх милостей шведського й польського, котрі, як пишете в листі своєму панському, прирекли своїм королівським словом, підтвердили християнською совістю і своїми засвідчувальними листами не тільки звільнити від московського тиранського ярма військо Запорозьке й народ український, а й зберегти його при стародавніх правах і вольностях. Обнадіївшись і впевнившись згаданими словами найясніших королів, їхніх милостей шведського й польського, ви пишете, ваша вельможносте, і до нас, війська Запорозького низового, зобов’язуючи своїм вірним старанням, щоб ми, як сини православної апостольської церкви, щиро й старанно постояли за милу Вітчизну, матір нашу, й для оборони й захисту її збиралися до вельможності вашої, постаравшись викоренити поблизу Січі Кам’яний Затон і самарські городки. На це ми, кошовий отаман і все військо Запорозьке низове, сим листом нашим військовим оголошуємо, що в цей час, з огляду на те, що дуже мало війська на Коші й без нього не може бути загальної військової ради, ми послали спеціально на Низ посланця нашого, щоб усе військо зібралося до Січі й разом зійшлося до наступного свята святителя Христового Миколая. Ми просимо й бажаємо, щоб до того дня, до свята святителя Христового Миколая, 6 грудня, прислали осіб від найясніших королів, їхніх милостей шведського й польського, і від вельможності вашої для словесної цілковитої умови й досконалих переговорів військових, бо ми, військо Запорозьке, віддалившись від царя московського, бажаємо знати, під ким будемо жити й кого собі за верховнійшого пана мати і щоб нам права, й вольності, і клейноди військові, й інші надання отримати, як за давніх королів польських Військо мало в себе... а також, щоб нам словесне пристойно й широко говорити й на одному постановити, аби було за що нам, війську Запорозькому, служби свої ранити в працях військових і випадках воєнних. При цьому доповідаємо вельможності вашій і про те, що в сусідстві з нами є кримські містечка і яка від вас увага буде з ними вчинити й повестися? Про Кам’яний Затон повідомляємо, що ми не можемо його без допомоги викоренити: звольте, вельможність ваша, прислати нам на допомогу війська воєнного, і тоді ми, отаман кошовий з військом, позбувшися сих городків проти гнізда нашого, скоро поквапимося до обозів ваших, де вони будуть знаходитися». Січ стала на сторону Мазепи та Карла… (Більше документів, які передають перебіг і дух війни за Україну між шведсько-українською коаліцією та Петром І, ви зможете прочитати у додатках.)

Про Мазепиного посланця миттю дізнались московити і навздогін відправили свого посла, який був побитий до півсмерті. Натомість друге посольство гетьмана Мазепи, у якому брали участь усі найкращі старшини, що залишались із ним — Ф. Миронович, К. Мокієвський і В. Чуйкевич — досягло успіху.

Зустріч Мазепи з кошовим отманом К. Гордієнком відбулась під кінець березня 1709 року. Домовленості було досягнуто на звичайних умовах: Запоріжжя приєднувалось до коаліції, а Карл обіцяв не підписувати жодного миру без виконання союзницьких обов’язків. Позиції шведсько-українського союзу зміцнились, та не настільки, щоб зламати хід протистояння. Розуміючи, що присутність царського війська в Гетьманщині не дасть підняти на боротьбу козаків, союзники вирішили спробувати відтягнути їх від України. Для цього було організовано похід на Слобожанщину.

У ніч із 27 на 28 січня було взято Опішню, та вже наступного дня втрачено. Згодом військо рушило на Котельву, Краснокутськ. Московські залоги були вибиті з них і мусили втікати, але тільки-но основні сили відходили, як на залишену залогу одразу нападали московські війська, що переважали за чисельністю. Карл вирішив вигнати населення з міст і підпалити їх. Страшної долі зазнали такі містечка й села, як Краснокутськ, Городня, Коломак, Олешня та інші. Але це все не дало результату. Більше того, союзники навіть втратили Прилуки. Стомлене й пошарпане в боях військо відійшло на берег Ворскли, що недалеко від Полтави…

Початок року був вдалим для союзників. Тутешні мешканці разом з козаками взяло під свій контроль кілька населених пунктів. Окрилений успіхом і підтримкою запорожців, Мазепа порадив королю взяти один зі стратегічних пунктів регіону — місто Полтаву, яке давало контроль над значною частиною Лівобережжя. Окрім того, місто мало значні запаси продовольства та зброї, що могло суттєво покращити становище союзного війська.

Страта колесуванням. Гравюра поч. ХVIII ст.

Карл скористався підказкою свого старшого та досвідченішого союзника й розташував свої війська для штур-му міста. Однак ні перший, ні другий штурм не увінчався успіхом. Карл запропонував гарнізону здатись, та цю вимо-гу було відхилено. Гарнізон був значний, близько 5600 мос-ковитів та 2600 козаків при хорошому забезпеченні порохом та гарматами проти шведсько-українського війсь-ка, яке потерпало від категоричної нестачі цього ж пороху. Ігноруюючи тверезі оцінки своїх підлеглих, король наказав підготуватись до штурму та облоги. Скоріш за все, як свідчать зафіксовані діалоги, він сподівався здобути фортецю малою кров’ю, і то кров’ю запорожців, та його планам не судилось втілитись. Облога затягувалась, і це відбивалось на настрої всередині козацько-шведського табору. Козаки почали скаржитись на те, що їх використовують не за призначенням, а для земельних робіт, своє невдоволення висловлювали й шведи, яким сильно допікали обстріли та погане забезпечення найнеобхіднішим. Почались взаємні звинувачення Мазепи і Карла XII, вони намагались перекинути провину один на одного. Про це все знали московити через захоплених «язиків».

Союзники з травня опинились в оточенні. Сили сторін під Полтавою були нерівними. За даними тих часів, у Карла ХІІ було до 30 тисяч війська (з яких 6—8 тисяч брали участь в облозі Полтави), у Мазепи теж близько 8—10 тисяч, разом із січовиками. Найскладнішою була ситуація з гарматами, яких налічувалось… менше 10! На противагу цьому Петро виставив найкращі і практично щойно змобілізовані полки разом з кількома підрозділами гетьмана Скоропадського, що разом налічували до 70 тисяч війська при 102 гарматах!

Становище ускладнювала тривала хвороба Мазепи, яка не дозволяла йому брати безпосередню участь в бою, та поранення Карла. Досі шведські генерали звикли просто виконувати накази короля, а тут, зважаючи на недієздатність короля, їм довелось ухвалювати рішення самим. Вочевидь, почалися суперечки, які тільки погіршували справу.

Карл сподівався заскочити ворога зненацька, атакувавши ще до світанку, але погана підготовка та незнання місцевості вивели шведів на самому світанку просто на редути царських полків. Спочатку професіоналізм шведів прийшов їм на допомогу, царські війська були зім’яті, та залишалась артилерія. Щільний артилерійський вогонь відбив атаку шведів, і стратегічна ініціатива опинилась цілком у руках Петра І. Козаки зі шведами мужньо боронилися й кілька разів поспіль щільним вогнем відбивали атаки ворогів, та бій було програно. Не вистачало по­роху та чисельності для подальшого протистояння.

Затиснуте між двома військами (гарнізоном та військом), шведсько-українське військо було позбавлене можливості маневру. Додав паніки в лавах випадок, коли під Карлом розірвалося ядро, — багато хто потрактував це як загибель короля. Це сильно підірвало моральний дух солдатів.

Мазепа наполегливо рекомендував відступати до Туреччини, та Карл сперечався. Гаряче серце молодого короля опиралося тій думці, що він, «останній вікінг», який до цього не знав поразок, може програти. Однак іншого виходу не було. Після кількагодинного бою ватажки українсько-шведського союзу почали відступати двома групами. Меншиков із Петром І не одразу збагнули, що відбувається, чи то через затьмарення розуму перемогою і бенкету з цього приводу, чи то побоюючись, що відступ — це хитрий задум, за яким стоїть контратака. На жаль, цього не сталось. Союзники відступали до Бугу зі всім козацьким скарбом; частина його потонула при переправі.

Прикривати відступ короля залишився корпус генерала Левенгаупта, який, переконавшись, що король у безпеці, і розуміючи безвихідь свого становища, припинив опір і здався Меншикову. Поразка була абсолютною. За різними даними, майже половину війська Карл поклав під Полтавою, інша значна частина потрапила в полон.

Згодом, ніби на кпини над полоненими високопосадовцями, цар Петро влаштував оглядини свого війська, яке разом із резервами, стягнутими до Полтави, налічувало майже 100 тисяч солдатів і офіцерів. Із такими силами навіть геній Карл XII не зміг би впоратись в одному бою.

Далі було найстрашніше. Полонених шведів очікувало заслання в Сибір, а от із мазепинцями та січовиками царський уряд учинив у «найкращих своїх традиціях». Усіх їх було страчено в найрізноманітніший спосіб, окрім старшини, яка теж потрапила на заслання. Серед них були: В. Чуйкевич (чоловік Мотрі Кочубеївни), Д. Зеленський, Д. Максимович, Я. Покотило та низка інших визначних і менш значних старшин, які взамін на капітуляцію попросили гарантію життя.

Що ж до Мазепи і Карла XII, то вони змогли щасливо дістатись до території, підконтрольної Османській імперії. Ще під час переправи гетьман вислав до очаківського паші, з яким мав добрі відносини, листа із проханням їх прийняти. Паша погодився й запросив їх у Бендери, де й розташувався табір першого екзильного уряду України. Прибувши до міста, Мазепа відчув, що на цьому його життєва дорога скінчиться. Спадкова подагра в поєднанні з моральними стресами та поганим харчуванням остаточно й безповоротно підірвали здоров’я літнього гетьмана. Як свідчать очевидці тих подій, після приїзду до Бендер Мазепа вже не підводився з ліжка.

Однак не всі небезпеки минули для нього. Знаючи, куди відбув гетьман, цар запропонував буквально космічну суму за його екстрадицію — 100 тисяч золота. Окрім того, під час мирних переговорів з королем Карлом однією з умов була видача Мазепи. Та не все в світі вирішують гроші.

Уже на еміграції частина козаків, зважаючи на своє тяжке становище, почала ремствувати й намагалась розграбувати гетьманський скарб. Але вірні гетьману люди не дали цього зробити. Тоді незадоволені полишили його та вирушили до Ясс, де сподівались вирішити свою долю: чи провадити далі боротьбу, чи просити про помилування. Сварка була настільки сильною, що гетьману навіть довелось просити в Карла особистого охоронця. Та його послуги стали в пригоді не тривалий час. Знесилений гетьман помер 22 вересня 1709 року у Бендерах.

У похоронній процесії, незважаючи на чвари, взяли участь всі козаки й навіть особисто король Карл ХІІ. Пишна поховальна церемонія, яка супроводжувала гетьмана до церкви у Варниці, де його відспівали, та кафедрального собору Св. Георгія в Галаці стала останньою шаною видатній людині, яка зуміла піднестись над своїми перспективами й можливостями заради спільної мети.

Поразка Мазепи стала перемогою, хай і на короткий термін, у практичному сенсі цього слова (майже на півстоліття сповільнилась ліквідація Гетьманщини), та найбільшою перемогою стала символічність його вчинку. Досі російська шовіністична думка називає незалежницькі устремління України «мазепинством». Навряд чи можна бажати більшої слави у століттях. Його життя, хай у дещо міфологізованій формі, стало відомим на весь світ і надихнуло величезну кількість художників та поетів, завдяки чому він став найвідомішим українським гетьманом у світі. Учинок Мазепи можна оцінювати з різних точок зору. Очевидно, мали вплив його власні амбіції, наприклад стати повноправним володарем України, але в кого б їх не було? Він не був маріонеткою, а незалежна особистість рано чи пізно все одно стане до боротьби за свою волю. Це й керувало Мазепою. На жаль, це прагнення не привело його до успіху, та все ж стало важливою сторінкою україн­ської історії боротьби за незалежність.